Пострадянська дійсність насправді мало в чому відрізнялася й відрізняється від того перебування всередині радянського часу. Ще у 90-х роках Владі Ралко спало на думку порівняти нашу територію із заповідником, коли задля виживання і збереження виду особи приречені перебувати у штучно пристосованому або призначеному кимось середовищі. У такому начебто захищеному просторі людина втрачає щось із засадничо-людського та стає дуже вразливою і нечутливою водночас. Хіба у заповіднику, де мешканці розслаблені позірною безпекою, не спокусливо розпочати сезон полювання? Сповільнення часу було для Влади ознакою періоду, що розпочався наприкінці першого року війни – незакінчена дія тоді наче завмерла у повітрі. Коли вже потому, замість продовжуватись, час мовби пішов по колу, як на мене, це якось аж занадто яскраво виявило його нелінійну конфігурацію. Працюючи над книгою, Влада Ралко усвідомила, що всі роботи в ній стосуються її перебування поряд з війною. Це можна сказати і про давні роботи. Певні речі, що їх було зафіксовано у різні роки, війна особливим чином актуалізувала. Виходить, зараз вона, мабуть, виявила власні витоки у тих часах, що, здавалося, давно минули.